Про небайдужість, відповідальність та віру в перемогу.
Він приїхав з передової. Очі видають фізичну втому від напруги та недосипання. Але на питання чи «не втомився?» бадьорим голосом, посміхаючись, відповідає «ні». Вирішили попити чайку та погомоніти про «як воно на передку». Володимир Лоїш, мій побратим, людина, яка воює та вірить в перемогу.
"Коли я вперше наближався до бойових дій, був дуже напружений, тому, що усвідомлював, що я вже на справжній війні. Але проходить день, два і ти вже починаєш звикати до суцільної напруги, до вибухів та до свисту куль. Ще на самому початку мені був наданий урок, який запам'ятаю на все життя. На війні немає безпечних зон, навіть якщо ворога не бачиш він все одно десь поруч. Ти можеш бути в полі його видимості, тому розслаблятися зась. Зустрічав якось наших волонтерів, які хотіли приїхати майже на наші позиції. Я вів колону коли по рації передали, що вони хочуть зупинитися та зробити фото біля вказівника «Піски». Зупинились, вийшли, над головою пронеслась куля снайпера, потім друга. Всі залишились цілими, але то питання елементарного везіння. Тому війна, то велика відповідальність. Зверхньо ставитися до неї не можна. Не можна випробовувати долю: зайвий раз виходити на вулицю, коли йде мінометний обстріл, коли працює ворожа артилерія. Це питання життя. Є на війні ще питання мотивації: чому ти тут знаходишся? Особисто для себе я зрозумів декілька речей. Мої знайомі часто задавали питання: «може краще віддати Донбас?», «нехай забирають Крим, дальше вже не підуть». Моя відповідь така: москалю немає віри, такого ще не було, що з ним домовились і він виконав обіцянки. Самий яскравий приклад за цю війну- Іловайський котел. Відкрили коридор, а потім знищили величезну кількість наших людей. З бандитами домовлятися не можна!"
Що привело на цю війну?
"Привів мене на цю війну мій рівень відповідальності перед моїми предками, перед моєю мовою, культурою, перед моїми родичами, який в свій час були вивезені до Сибіру. І тому я би не хотів, щоби з моєї байдужості та байдужості інших громадян ми допустили розбазарювання нашої української землі, за яку, в свій час, поклали своє життя мільйони наших співвітчизників. Наша земля залита «по коліно» кров'ю наших пращурів і тому ми не маємо права віддати жодного сантиметра землі, відвойованої колись такою дорогою ціною. Я хочу бути тим поколінням, яке заб'є останній цвях в домовину Російської імперії, яка весь історичний час намагалася нищити українство, як націю, та Україну, як самостійну та незалежну державу. Пора цьому поставити край! Тому мене сюди привела моя ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.
Я би хотів звернутися до українців задуматись над запитанням: чому наші вороги сьогодні такі сильні? Моя відповідь така: тому, що ми втратили віру в себе, втратили духовність, вирощуємо покоління споживачів… Треба це змінити. Плекаймося від заходу до сходу від півдня до півночі, берімося за руки, викарбовуймо дух та волю, віримо в себе, працюймо не тільки на себе, а на загальний результат. Викидаємо байдужість, скидаємо свою рабську ментальність і до зброї та до праці. Моє покоління унікальне, воно може взяти зброю до рук та захистити свої кордони та нашу правду. Звісно не всі можуть воювати, тому було би вірним зробити розподіл по сегментам відповідальності. Крім роботи, можна взяти на себе зобов’язання на волонтерських засадах, можна приймати участь в розбудові економічного добробуту держави. Українців завжди гуртувала біда, а наша країна зараз в великій біді. Але визнаю, що тільки нашого завзяття буде замало, якщо ми будемо миритися з олігархічною владою, яка працює тільки на свій бізнесовий інтерес і не вимагатимемо та не обиратимемо владу, яка по справжньому хотітиме зробити Україну для українця, а не використовувати її, тільки як засіб збагачення: «скільки зможу вкраду, а вже не зможу, то втечу в іншу країну». Сьогодні політичної волі творити заможну Україну у нашої влади наміру не помітно, тому маємо рухатись вперед, контролювати, примушувати до вірних та потрібних дій. Треба нарешті витребувати розвиток своєї армії, щоб не годувати чужу".
Про що думається, коли свистять кулі, та рвуться міни?
"Нещодавно був дуже потужний артобстріл, який розпочався о 8 ранку та закінчився о 4 вечора. Я думав про рідних, що можу вже ніколи не побачити та не почути їх, а ще я думав про тих кому я зробив боляче, щоб попросити пробачення, щоби на мене ніхто зла не тримав. Таке очищення душі під звуки вибухів снарядів. Це тримає тебе духовно. Думається про те, що якщо і трапиться лихо, то ти приймеш його з гордо піднятою головою, що ти не помер десь собі в байдужості, ховаючись в тилу. «Роби те, що можеш, хто може більше, хай зробить більше»
Чи відчувається психологічне та фізичне виснаження військових від довготривалої військової напруги?
"Виснаження трохи відчутне холодом, брудом, відсутністю людських побутових умов, але не виснаження вірою в те, що ти робиш правильні речі. Бойовий дух присутній, навіть зашкалює. Тут я буду говорити про молодь. Тільки вона своєю безустанною енергією та ентузіазмом може змінити ситуацію в країні. Якби ви бачили з яким завзяттям, юнаки та дівчата героїчно воюють, виконуючи за часту дуже небезпечні завдання Відчайдухи! І головне, що то не є юнацький гормональний героїзм та бажання пограти в війну, побігати з автоматом, це набагато більше- свідоме розуміння, того, що від тебе залежить майбутнє. Спілкуючись з цими хлопцями, приємно дивувався, що вони мають гарну базу історичних знань, 70-80 відсотків молоді, які воюють- це люди з вищою освітою, хтось ще вчиться, вірніше перервав навчання, щоби піти на війну. Це точно не адреналін та якісь меркантильні причини привели їх сюди, це українці нової формації, яких в ярмо вже не загнати. Які з молодечим завзяттям роблять те, що і мають робити справжні чоловіки. Тому іншого шляху, ніж до перемоги в нас нема. Слава Україні!"